Історія Квебеку

Нова Франція (1534 - 1763)

Англійське панування: Нижня Канада і Патріоти (1764 - 1866)

Канадська конфедерация (1867 - ...)

Дюплессі і дюплессізм (1936 - 1939 и 1944 - 1959)

Тиха революція (1960 - 1970)

Боротьба за суверенітет

Квебек сьогодні...

 

Нова Франція (1534 - 1763)
Мало хто тепер пам'ятає, що колись не тільки Квебек, а й весь схід сучасної Канади належав Франції. Що французькою вважався не тільки Новий Орлеан, а й вся ріка Міссісіпі. Що на місці Торонто стояв французький форт Руайє, а Детройт - колишня французька фортеця Детруа (пишеться так само, тільки вимовляється інакше). І хто тепер пригадає, що індіанські назви Chicago і Michigan записані у французькій транскрипції - "Шикаґо" і "Мішиґан" - і лише значно пізніше їх почали читати як "Чикаґо" та "Мічиґан"? Прикордонне американське озеро ще й далі зветься Шамплен, промислове онтарійськоге місто - Со-Сент-Марі (Sault Sainte Marie), а у англомовній провінції Нова Шотландія - Мис Бретон (Cape Breton). Та й острів Принца Едварда звався колись Сен-Жан...




Початок

У 1534 році до берегів сучасної Канади підходять кораблі Жака Картьє (Jacques Cartier). Картьє відкриває ріку, яку назває Сен-Лоран (Святого Лаврентія). Індіанці навчають його слову "кепак" - місце, де ріка звужується. Пізніше цим словом назвуть місто, а потім - і цілу провінцію, яка одного дня, можливо, стане країною. Квебек...

Острів, що знаходиться біля "місця-де-ріка-звужується"  Картьє Орлеан, на честь принця Орлеанського. А острів, що знаходиться на сто кілометрів західніше від "кепаку" - Королевською Горою (старою французькою це писалося "Mont ral"). В центрі того острова і справді була невисока гора (втім, вона й тепер там). А під горою стояло ірокезьке село Ошлага (Hochelaga). Слово "село" ірокезькою мовою - "каната". Індіанці запросили Картьє відвідати "канату", а він вирішив. що це назва країни. Так на мапі світу з'явилася Канада.

Картьє не був першим європейцєм у цих краях. Ще до нього, до берегів сучасної Канади ходили кораблі баскських рибалок. А ще раніше Північну Америку відкрили вікінги. Проте, це не завадило мореплавцю проголосити нові території власністю французького короля.

Карть. привіз до Франції першик квебекських туристів - двох синів індіанського вождя Доннакона (тепер на честь Доннакони названо містечко біля Квебеку). А ще - гарні блискучі камінці, які він вважав діамантами. Виявилися, що це - не тільки не діаманти, а й взагалі не коштовності. Тоді у Франції з'явився новий вислів: "Faux comme diamants du Canada" ("Фальшиве, як канадські діаманти"). 

Перші спроби колонізації - у 1541 році - закінчилися трагічно. Під час зими значна частина колоністів (коло 60) загинула від хвороб та у сутичках з індіанцями. Решта повернулася до Франції.

Народження країни

 Наступну спробу колонізації здійснено у 1604 році. У цьому році Самюель де Шамплен (Samuel de Champlain) заснував місто Порт-Рояль (тепер - Аннаполіс у Новій Шотландії). Це був початок акадійської нації

У 1608 році засновано місто Квебек - у тому самому місці, де Сен-Лоран звужується настільки, що видко протилежний беріг. Квебек став столицею Нової Франції.

Шамплен мріяв перетворити колонію на справжню країну. Проте "спонсори проекту" цікавилися, переважно, коштовними хутрами, на які багатий був новий світ, та цінними породами риби, що жили біля канадських берігів. У католицькій Європі по п'ятницях неможна було їсти м'яса, тому смачна і пожитна риба була у ціні.

Шамплен відразу ж подружився з гуронами. Гурони у той час вели війну з ірокезами. Війна була жорстокою, на виживання. На переможених чекали не репарації і не полон, а  справжній геноцид. Самюель вступився за нових друзів - і нажив собі ворога. Собі і всій Новій Франції. Гуронів все одно перемогли і перерізали. Числені біженці оселилися на територіях, що контролювали французи. Багато хто з них прийняв християнство та вивчив французьку. Дехто навіть повністю асимілювався. Деякі вчені вважають, що сьогодні майже 80% квебекуа мають хоч трохи індіанської крові.

Ірокези не забули про спробу французів вступитися за гуронів. Франко-ірокезькі тривали аж до 1701 року. З перемінним успіхом. Одного разу ірокезам навіть вдалося захопити місто Квебек. Французи ж нічого не могли вдіяти: дізнавшись про наближення армії, індіанці ховалися у лісі і знайти їх було майже неможливо. Тому більшість європейських експедицій закінчувалося спаленням порожніх сел та полей кукурудзи (у вільний від війн час ірокези займалися землеробством).

У 1701 році з індіанцями було укладено Великий монреальський мир. З тих пір ірокези стали вірними союзниками французів. Разом вони потім воювали з англійцями.

Експансія

Французи будують нові поселення. Переважно, військові форти, щоб захищатися від індіанців. З'являються також хутори, села і міста. 

18 травня 1642 року група новоприбулих з Франції священиків, монахів та колоністів засновує Віль Марі (Ville-Marie) який потім стає Монреалем. Керує експедицією Поль Шомеді де Мезоньовь (Paul Chomedey de Maisonneuve), який й стає першим мером міста. Віль Марі засновано завдяти Товариству Божої Матері Монреальської (Socit Notre-Dame de Montral). Мета в поселенців - найблагородніша: створити зразкове християнське поселення-місію, обратити індіанців у католицтво і прилучити їх до європейської культури і засобу життя. 

Але утопії не сталося: перші роки свого існування нове місто мало постійно відбиватися від ірокезів. Проте врешті-решт війни стихли, а багатьох індіанців таки обратили у християнство. Саме у Монреалі жила перша ірокезька Свята. 

"Старі" колоністи з міста Квебек вважали створення Віль Марі "авантюрою" і назвали його засновників "монреалістами". Слід зазначити, що певний конфлікт між Монреалем та містом Квебек зберігся до цього часу. Міста змагаються поміж собою: Монреаль виграє, а Квебек заздрить.

В 1673 році канадець Луї Жольє (Louis Jolliet) і французький єзуїт Жак Маркет (Jacques Marquette) відкривають Міссісіпі, Міссурі та Огайо. Незабаром весь басейн цих рік стає французькою колонією. Країну називають Луїзианою, на честь короля Луї XIV. На півдні Луїзиани, біля Мексиканської затоки, з'являється місто Новий Орлеан.

У преріях на заході від Великих Озер також з'явилися поселення французів. Поселенці - переважно, чоловіки - одружувалися з індіанками. Так з'явився новий народ - метиси. Метиси розмовляли французькою, сповідували католицтво та полювали на бізонів. Значно пізніше, у ХІХ столітті, вже після створення Канадської Конфедерації, метиси - під керівництвом адваката Луї Ріеля - спробували утворити власний уряд і увійти до Канади на правах провінції. Але Оттавський уряд надіслав війська, і передав владу британським колоністам. 

Окремі місіонери, торговці та авантюристи доходили майже до Тихого океану. 

Кінець

Французькі володіння у Північній Америці у багато разів перевищували британські. Надаль, Франція так і не змогла заселити більшість територій. Англійська Америка нараховувала півтора мільйони мешканців, а французька... коло 70 тисяч. З них 60 тисяч жило на березі ріки Сен-Лоран (сучасномий Квебек). Було ще коло 10 тисяч акадійців, що жили на березі Атлантичного Океану. 

Крок за кроком, Англія відбирала землю у Франції. У 1713 році Франція позбавляється Нової Землі (Terre-Neuve) - сучасного Ньюфаундленда - та берегів Гудзонової Затоки. До того, доводиться залишити Акаді (сучасна Нова Шотландія). Акадійці не хочуть присягати британському королю, тому у 1755 році їх депортують. Під час депортації, частина акадійців гине. Їм дозволять повернутися тільки після падіння Нової Франції. Та й тоді, їм доведеться жити маленькими ізольованими групами і боротися проти асиміляції.

У 1756 році починається Семирічна війна. Бойові дії розгортаються не тільки у Європі, а й у Індії та Америці. Під керівництвом генерала Монкальма, Нова Франція веде війну з британцями. На початку військова вдача - на боці французької армії та канадської міліції. Проте сили не є рівні. У 1759 році британські війська під керівництвом генерала Вольфа беруть місто Квебек. У битві на Полях Абраама (Pleins d'Abraham) гинуть обидва головнокомандуючі - Монкальм і Вольф. Але перемога - за англійцями. 13 вересня 1959 року вони займають столицю Нової Франції.

Вже за кілька місяців, у 1760 році загін шевальє де Леві (Lvis) розбиває англійців у битві при Сент-Фуа (Sainte-Foy), коло Квебеку. У свою чергу, французи починають осаду міста. Вони чекають на допомогу з Франції, яка не приходить. Натомість, приходять британські кораблі. Доля війни вирішена. 8 вересня 1760 британці без бою беруть Монреаль.

У 1763 році, за Паризькою мирною угодою Канада переходить до британських володінь. Коли французькому королеві Луї XV запропонували повернути Канаду у обмін на кілька островів у Карибському морі, він відмовився. Вольтер теж не бачив ніякого сенсу битися за цю далеку холодну країну. Він казав: "On plaint ce pauvre genre humain qui s'gorge dans notre continent propos de quelques arpents de glace en Canada" (Шкода людей, які ріжуть один одного заради кількох арпанів криги у Канаді). Він забув, що ці "кілька арпанів криги" стали Батьківщиною для багатьох тисяч людей

Зникла Нова Франція, але залишився її народ.

Ще про Нову Францію:

Російською: Сайт Натальи Ветрогон , "Новая Франция"

Французькою: Histoire du Qubec chez Patrick Couture

 
Англійське панування: Нижня Канада і Патріоти (1764 - 1866)

Після завоювання (1760-1791)

Захопивши Канаду, англійці сподівалися обміняти її на Мартініку, Гваделупу, чи ще щось корисне.

На Карибських островах вирощували цукор та тютюн, і це приносило великі гроші. А з Канадою - самі проблеми. По-перше - клімат. По-друге, тут жило постійне франкомовне населення. Депортувати його було неможливо: їх було 50 тисяч, а англійців - одиниці. Асимілювати (при таких пропорціях) - тим більше.

І ще одна проблема: 13 північно-американських колоній. Лондону все важче було їх контролювати. І все частіше, американські поселенці говорили за автономію, рівні права чи навіть незалежність. Поки існувала Нова Франція, американцям була необхідна англійська допомога. Канадці та їхні індіанські союзники влаштовували набіги на американські міста та села. Проекти захоплення Нью Йорку ніколи не зникали з голови королівських стратегів. У будь-який момент, у регіоні могла з'явитися численна французька армія і флот. Єдине, що рятувало американців - відносно маленька кількість канадського населення. Але якби король налагодив імміграцію до Нової Франції... Якби новоприбулі зацікавилися відносно теплою Новою Англією... Якби їм допомогла найкраща сухопутна армія Європи...

Англія була надійним гарантом захисту 13 колоній.

Тепер, коли Нової Франції не було, Англія перестала бути потрібною.

Французький король відмовився брати Канаду назад. Тобто, він був не проти, але лише за умов, що це нічого не буде коштувати. Міняти на неї багаті острови король не збирався.

За Паризьким миром 1763 року Канада стала англійською колонією.

Менш ніж за 10 років у Америці почалася визвольна боротьба.

Американці намагалися перетягнути канадців на свій бік. Канадці не довіряли американцям - англомовним протестантам, з якими, до того, вони раніш неодноразово билися. Проте, якби Англія спробувала депортувати франкомовне населення, чи примусити його перейти у протестантську віру - повстання було б гарантованим. Тоді Англія позбулася б будь-якого впливу у Північній Америці.

Тому у 1774 році було прийнято Квебекський Акт, що закріпив за канадцями права на французьку мову, католицьку віру та французькі закони (які тепер назвали Канадськими - Lois du Canada).

Також, Акт повернув звичну для канадців сеньоріальну систему: територія складалася з маєтків. Власник - сеньор - мав побудувати селянам млин та інші зручності, та збирав з них відносно помірний податок. У Квебеку така система існувала до 1854 року.

Також до складу "Province of Quebec" було повернено береги Великих Озер та долину Огайо. Зроблено це було для того, щоб не віддавати ці землі американцям і обмежити експансію 13 колоній.

Дві Канади та Патріоти (1791-1841)

Після отримання Сполученими Штатами незалежності, до Канади переселилися тисячі американських лоялістів, що не хотіли відокремлюватися від Британії-матушки.

Новоприбулим не подобалася сеньоріальна система та французькі ("канадські") закони. Вони хотіли жити по-своєму. Тому у 1791 році британський король видав Конституційний акт, за яким "Province of Quebec" було поділено на дві частини - Верхню та Нижню Канаду. Верхня Канада містилася на берегах Великих Озер і була "предком" сучасної провінції Онтаріо. Нижня Канада займала долину ріки Сен-Лоран, тобто найбільш заселену частину сучасного Квебеку.

У кожній з "нових" Канад було створено свій парламент. Перше засідання Асамблеї Нижньої Канади відбулося 17 грудня 1792.  Тому 1792 рахується роком народження квебекської демократії та парламентаризму.

Проте, на практиці, канадські парламенти не мали реальної влади, ані механізмів  керування. Справжнім господарем Квебеку був призначений королем Генерал-губернатор Британської Північної Америки. У Верхній Канаді керував його представник - Лейтенант-губернатор. Обидва переймалися інтересами країни значно менш, аніж інтересами короля та Імперії.

А проблем було багато, принаймні у Квебеку. Населення росло, а сільськогосподарських земель не вистачало. До того, у країну іммігрували тисячі ірландських біженців. Англія як раз розпочала черговий цикл репресій проти ірландського населення, до яких додався голод. Тисячі бідних послаблених людей перетинали океан на переповнених кораблях. Санітарні умови були жахливі - ірландці гинули сотнями. Біженці принесли з собою холеру. Квебек не був готовий до епідемії. Холера забрала тисячі життів та вдарила по економіці.

Проблеми треба було вирішувати, але Асамблея нічого не могла зробити без згоди губернатора. А він захищав інтереси крупного бізнесу та колоніальної еліти.
Крім того, посилилися утиски франкомовного населення. Франкомовну буржуазію намагалися відсунути на другий план, а "простий народ" - поступово англіцизувати.
Загальне незадоволення охопило всі верстви населення: франко- і англомовних, міщан і селян, адвокатів і ремісників.
Створена у 1826 році Партія Патріотів вимагала надати Асамблеї реальну владу. Проте Лондон залишався байдужим до їхніх вимог.

У 1837 році починається озброєне повстання, яке продовжується у 1838 році. Воно увійшло у історію як Повстання Патріотів (Rbellion des Patriotes). Очолили повстання Луї-Жозеф Папіно (Louis-Joseph Papineau) та Роберт Нельсон (Robert Nelson). Під час повстання франкомовні та англомовні мешканці Квебеку виступили разом. Але якщо англоканадці боролися тільки за політичні та соціальні реформи, то для франкоканадців це була перш за все національно-визвольна боротьба.

Прапор Патріотів

Повстанці проголосили численні соціальні зміни, зокрема рівні права для французької та англійської мов, свободу віросповідання, відокремлення церкви від держави... Враховуючи останні два пункти, не дивно, що католицька церква засудила повстання і закликала віруючих до покори  і до вірності британському королю.

Нижню Канаду було проголошено незалежною республікою - щоправда, ця незалежність тривала дуже мало. Вже наприкінці 1838 року повстання придушили.

Треба зазначити, що майже водночас відбулося повстання у Верхній Канаді (тепер - провінція Онтаріо). Очолив його Вільям Лайон Мекензі (William Lyon Mackenzie). Там теж намагалися проголосити незалежність. Проте, у онтарійців не йшлося про національно-визвольний рух.

Наслідки повстання

Після придушення повстання, британський уряд відрядив до Канади лорда Дархема (Lord Durham) для розслідування ситуації. Пізніше той написав: я думав, що побачу людей, що незадоволені урядом; натомість, я знайшов два народи, які знаходяться у постійній боротьбі між собою. І далі: немає більш жалюгідного народу, аніж франкоканадці; це народ без історії, без культури...

Справді, у ті часи розвинутої франкоканадської літератури ще не існувало, театру не було. Не було й власної історичної науки: перший квебекський історик - Франсуа-Ксавьєр Гарно (Franois-Xavier Garneau) - видав свою "Історію Канади" лише у 1845 році. Так що слова Дархема були не такими вже й образливими.

Загалом, Дархем зробив наступні висновки: 1) треба надати колоніям можливість нормального самоврядування, наділити їхні парламенти та уряди реальною владою; 2) треба якнайшвидше асимілювати франкоканадців - для їхнього ж блага.

Він достатньо м'яко покарав повстанців. Повісили тільки кількох, найактивніших. Кілька десятків депортували до Австралії. Решту відпустили до дому.

У 1841 році, втілюючи у життя рекомендації лорда, Лондон об'єднав Верхню і Нижню Канади у єдину Провінцію Канада (англійською - United Province of Canada, французькою - Province du Canada, або просто Canada-Uni). Квебек став  назватися Східною Канадою, а Онтаріо - Західною.

Потім народилася ідея об'єднати всі британські колонії у Північній Америці у єдину федерацію. Уряди  колоній розпочали довгі і складні переговори. Деякі території - зокрема, Нова Шотландія - не хотіли, щоб у їхні внутрішні справи втручалися люди з якоїсь там далекої Канади. 

Процес затягнувся до 1867 року, коли Конфедерацію було всеж-таки створено. Це - офіційний рік народження сучасної Канадської держави.

Влада церкви

Інший важливий наслідок Повстання Патріотів - домінування католицької церкви у всіх сферах життя. Між церквою та Британською Імперією виник свого роду симбіоз: церква тримала народ у покорі, унеможливлюючи революції та повстання; натомість, вона отримувала повний карт-бланш у внутрішніх справах франкоканадського народу.

Церква була зацікавлена у збережені франкоканадського етносу. У разі асиміляції, народ ризикував втратити й католицьку віру: англійці були протестантами. Виникла проста, але ефективна формула: "Віра - охоронниця мови, мова - охоронниця віри". Поки франкоканадці залишалися собою - зберігали французьку мову і традиції - їх майже неможливо було обернути у протестантизм. Цілком під впливом церкви, квебекське суспільство було традиційним, переважно сільським, не дуже освіченим і майже зовсім закритим для чужинців. Свого роду ізоляціонізм.

Церква дбала про збільшення кількості парафіян. Вона свідомо і енергійно сприяла збільшенню народжуваності. Кожна заміжня квебекська жінка мала народити не менш від 10 дітей (бажано - більше). А якщо чергова вагітність була небезпечною для здоров'я - що ж, тим гірше для здоров'я. Якщо у якісь сім'ї було менше дітей, ніж треба, священики викликали батьків на бесіду і погрожували не дати благословення, що, фактично, дорівнювало соціальній ізоляції.

Не дивно, що наслідком такої політики став демографічний вибух. Його назвали "реванш колисок" ("revanche des berceaux").

 

 


Канадська конфедерация (1867 - ...)

Тепер вже важко сказати, кому вперше спало на думку об'єднати усі британські колонії на північ від Сполучених Штатів. Як би воно там не було, але на початку 60х років ХІХ століття ця ідея опанувала якщо не масами, то, принаймні, колоніальними елітами.

Але процес об'єднання просувався досить складно. Уряди окремих колоній не хотіли поділяти владу з майбутнім федеральним урядом.

На приклад, тодішній прем'єр Нової Шотландії так охарактеризував ситуацію: що б ви сказали, якби керування Шотландією передали Польщі? То як ми можемо дозволити нами керувати людям, що розуміються у наших справах не більше, аніж поляки у справах Шотландії?

Інші атлантичні колонії також не поспішали передавати владу якісь там далекій Канаді (тобто, сучасним Онтаріо та Квебеку). Інша річ - створити свою, атлантичну федерацію... Щодо Канади - ситуація теж не була однозначною. Чимала квебекців виступали проти об'єднання з англомовними сусідами. Як сказав один з квебекських діячів, "Що може такий союз дати моєму народові - ще не англіцизованому, але майже?.."

Але конфедерація також мала свої переваги. Збільшився б обсяг торгівлі, можна було б побудувати залізницю, а у перспективі - продовжити її аж до Тихого океану (пізніше, коли Конфедерацію вже було створено, таку залізницю таки побудували - від океану до океану).

Була й ще одна причина - американська загроза. Сполучені Штати не залишали надій приєднати до себе британські володіння у Північній Америці. Якщо треба - збройним шляхом. Після громадянської війни група ветеранів ірландського походження створила власну маленьку армію. Вони хотіли визволити Ірландію, але почали, чомусь, з нападів на британські колонії. Власне ця їхня "визвольна діяльність" й стала вирішальним поштовхом для утворення Конфедерації.

Але все відбувалося поступово. У 1864 році уряди кількох колоній зібралися на конференцію у Шарлоттауні (Charlottetown) - столиці острова Принца Едуарда (Prince Edward Island).

Розповідають, що коли делегати від провінцій приїхали, жоден принц-едвардський урядовець не прийшов їх зустрічати - всі були на виставі бродячого цирку, який як раз приїхав до Шарлоттауну. Це логічно: конференцій можна скликати скільки завгодно, а цирк приїжджав раз на 20 років.

Так чи інакше, але конференція узгодила основні засади майбутньої Конфедерації. Парламенти провінцій довго ратифікували федеративні угоди. Це вдалося не з першої спроби - чимала депутатів було проти.

У Квебеку прихильники Конфедерації утворили так звану Синю партію (Parti bleu) а їхні опоненти - Червону партію (Parti rouge). Католицька церква підтримала Синю партію, яка й виграла вибори. Проте, "червоні" програли досить достойно: за них проголосувало  45% виборців. Тож, за Конфедерацію висловилося трохи більше від половини тих, хто міг голосувати.

Лондон прийняв Акт про Британську Північну Америку (British North America Act), який ще й до тепер залишається основною частиною канадської конституції.

1 липня 1867 року - офіційний день народження Канадської Конфедерації. У цей день її членами стали чотири провінції: Квебек, Онтаріо, Новий Брансвік і Нова Шотландія. У 1871 році до них приєдналася Британська Колумбія.

Острів Принца Едуарда довго не погоджувався вступити до нового союзу. Але потім його уряд вирішив побудувати на острові залізницю. Щоб оплатити її будівництво, уряд мав позичити більше грошей, ніж він міг повернути. Оттава пообіцяла взяти на себе частину боргу, якщо острів приєднається до Конфедерації. Острів погодився - за умов, що Конфедерація налагодить регулярне поромне сполучення між ним і континентом. У 1873 році острів став частиною Канади. Пізніше замість порому побудували міст, який так і назвали: "Міст Конфедерації".

Землі між Онтаріо та Британською Колумбією належали Компанії Гудзонової Затоки. На півдні цих територій - вздовж американського кордону - були прерії.  Далі на північ - тайга, а ще далі - тундра і арктичні льодовики. Зрозуміло, що найбільш придатними для життя були прерії.

Конфедерація викупила у Компанії ці землі. І ось тут і почалися проблеми з їхніми мешканцями.

Земля на захід від Онтаріо назвалася Манітоба. Ще за часів Нової Франції там оселялися французькі торговці хутром. Вони одружувалися з індіанками. Так народився новий народ - метиси. Метиси розмовляли французькою і сповідували католицьку віру. Займалися вони, переважно, скотарством.

Потім на їхніх землях почали селитися англійські колоністи. Між двома групами виник конфлікт.

У 1869 році Луї Ріель (Louis Riel) - лідер метисів - взяв владу у свої руки. Він сформував власний уряд і попросив прийняти його територію до складу Конфедерації у якості нової провінції. Ріель був культурною людиною - він отримав юридичну освіту у Монреалі. Тому всі свої вимоги він викладав у письмовому вигляді, з юридичним обґрунтуванням.

Англійські поселенці спробували протистояти Ріелю. Після спроби заколоту, він заарештував винуватців. Найактивнішого з них присудили до страти. Це викликато обурення у Онтаріо.

Оттава прийняла Манітобу до складу Конфедерації і водночас відправила туди війська. Метисів усунули від влади, а Ріель мав шукати притулок у Сполучених Штатах.

Луї Ріель

Дуже скоро англійська стала там у Манітобі основною. Франкомовне населення перетворилося на етнокультурну меншість. Проте, французька мова не зникла там і до тепер. Містечко Сен-Боніфас (Saint-Boniface), яке стало тепер частиною Вінніпеґу, - головний осередок французької спільноти провінції. Саме з Сен-Боніфіса походить знаменита франкоканадська і квебекська письменниця Габріель Руа (Gabrielle Roy).

Конфедерація почала будувати залізницю до Тихого океану. У преріях на захід від Манітоби - там, де тепер провінція Саскачеван - з'явилися тисячі колоністів. Це не дуже сподобалося індіанцям. У 1885 році вони підняли повстання і запросили Луї Ріеля очолити його. Той повернувся зі Сполучених Штатів. Він знов аргументував вимоги аборигенів. І знов влада не відреагувала.

Долю повстання вирішила нова залізниця. Нею перекинули війська, які швидко придушили повстання. Ріеля взяли у полон, судили і повісили. Це викликало величезне обурення у Квебеку:  для квебекців лідер метисів був перш за все франкоканадцем і католиком. Тобто - своїм. 22 листопада 1885 року у Монреалі, на Марсових полях (Champs de Mars) відбувся мітинг протесту, на який зібралося від 40 до 50 тисяч людей . Загальна ідея була: Ріеля, нашого брата, вбили. Тоді ж з'явилася так звана Ріелістська марсельєза (Marseillaise rielliste) :

Луї Ріель (Louis Riel)

"Enfants de la nouvelle France,
Douter de nous est plus permis!
Au gibet Riel se balance,
Victime de nos ennemis (bis).
Amis, pour nous, ah quel outrage!
Quels transports il doit exciter!
Celui qu'on vient d'excuter
Nous anime de son courage.

Refrain: Courage! Canadiens! Tenons bien haut nos coeurs;
Un jour viendra (bis) Nous serons les vainqueurs.

Que veulent ces esclavagistes?
Que veut ce ministre trangleur?
Pour qui ces menes orangistes,
Pour qui ces cris, cette fureur ? (bis)
Pour nous, amis, pour nous, mes frres,
Ils voudraient nous voir au cercueil,
Ces tyrans que leur fol orgueil
Aveugle et rend sourds aux prires.
Refrain.

Honte vous, ministres infmes,
Qui trahissez, oh! lchet!
Vous avez donc vendu vos mes!
Judas! Que vous onti-ils pay? (bis)
Dans la campagne et dans la ville
Un jour le peuple vous dira:
Au bagne, envoyez-moi tout a!
La corde n'est pas assez vile!
Refrain.".

  Консервативна партія Канади, що була при владі на момент страти Ріеля, надовго позбулася підтримки квебекських виборців.

Прерії заселили - в значній мірі, за рахунок іммігрантів. Переселенцям давали землю на пільгових умовах. Сотні тисяч українців оселилося на заході Канади.

У 1905 році на захід від Манітоби було створено ще два провінції: Саскачеван та Альберта.

Треба зазначити, що у ті часи народжуваність у Квебеку була дуже високою і чимала квебекуа переселялося у прерії. Вони хотіли зберегти свою національну ідентичність і мову. Проте англоканадське керівництво заходу Канади зробило все для асиміляції та англіцизації як франкоканадських переселенців, так і неангломовних іммігрантів (у тому числі, українців). У школах було дозволено розмовляти лише англійською.

Провінція Ньюфаундленд долучилася до Канади лише у 1949 році.

А у 1997 році на частині колишніх Північно-Західних Територій було утворено Нунавут - національну автономію інуїтів (ескімосів).


Дюплессі і дюплессізм (1936 - 1939 и 1944 - 1959)

Жоден квебекський прем'єр не протримався при владі стільки, скільки він. З 1936 до 1939, і потім - з 1944 аж до самої смерті у 1959 році. Одні назвали його фашистом, майже диктатором. Інші - захисником селян, автономістом, рятівником традицій, який водночас сприяв розвитку економіки. Всі погоджуються, що це був талановитий політик. Під час життя його назвали Шефом (Le Chef). Після смерті його епоху назвали Великими Сутінками (La Grande Noirceur).
Це був Моріс Дюплессі (Maurice Duplessis).

 
 1. До Дюплессі
Ліберальна партія Квебеку була при владі з 1897 року. За цей час ліберали пообжилися, поділили найкращі посади поміж родичами і друзями, пороздавали державні замовлення "своїм людям". Вони також любили поїсти і погуляти за державний рахунок. Один з родичів прем'єр-міністра зберігав державні гроші на своєму рахунку - а проценти залишав собі. Тобто, все як завжди.
Декому з порядних лібералів це набридло. Вони вийшли з партії і створили нову - Національну ліберальну дію (Action librale nationale). В них були добрі ідеї - націоналізувати гідроелектростанції, покращити освіту... Але вони нічого не могли зробити.
З 1897 року Консервативна партія Квебеку була у опозиції. Здавалося, що там вона і залишиться, і що ніщо не знищить ліберальної фортеці... І тут раптом з'являється лицар на білому коні.

2. Дюплессі приходить до влади

 Моріс Дюплессі був професійний адвокат. Тато його - теж Дюплессі - був консервативним депутатом. Син теж вступив до Консервативної партії. А з 1933 року очолив її. Перед виборами 1935 року Дюплессі об'єднав свою партію з Ліберальною дією. Так виник Національний Союз (Union nationale). Вибори Дюплессі не виграв, але це не завадило йому зайнятися розслідуванням діяльності ліберального керівництва. Його стараннями було створено спеціальну парламентську комісію. Дюплессі був там зіркою.
Не минуло й року, як прем'єр міністр вимушений був піти на пенсію і призначити нові вибори.
На виборах 1936 року Національний Союз одержав блискучу перемогу. Дюплессі став прем'єр-міністром Квебеку.
 

3. Дюплессі у всій красі

Дюплессі був алкоголіком. Інколи він напивався до страшного стану.
Це не заважало йому бути блискучим стратегом. Він добре знав свій народ і вмів їм керувати.

Чи був він добрим оратором? З лінгвістичної точки зору - ні. Але він говорив настільки переконливо, що слухачі не помічали ані стилістичних, ані граматичних помилок.
Не можна сказати, щоб він був тираном. Але завжди знаходив методи притиснути опонентів і закрити рота тим, хто заважав.
Дюплессі дбав про партійну касу. Великим підприємствам пропонували внести туди таємний внесок - щоб не мати проблем, коли "ми все одно прийдемо до влади".
Він влаштовував великий бізнес. А простий народ бачив у ньому захисника традицій.

4. Перший уряд

Об'єднавшись з Ліберальною дією, Дюплессі взяв на озброєння їхні передвиборчі обіцянки. Зокрема, націоналізувати гідроелектростанції та ввести обов'язкову безкоштовну шкільну освіту. Прийшовши до влади, він миттєво забув про ці проекти.

Він швиденько відсунув від влади мрійників-прогресистів з Ліберальної дії - і запанував по-справжньому.
Дюплессі вмів об'єднати консерваторів та націоналістів. Консерватори бачили у ньому захисника традиційних цінностей та капіталізму. Він сприяв діяльності крупних компаній, що дозволило швидко розпочати розробку природних ресурсів квебекської півночі.
Для націоналістів він був запорукою збереження культури, мови та релігії. Він заручився підтримкою католицької церкви. Дюплесі боровся за автономію провінції та проти асиміляції.
Він, наприклад, вдарив по комуністах - спільних ворогах церкви, бізнесу та традиційних націоналістів. Але водночас намагався закрити рота профспілкам та опозиційній пресі.

До і після війни він штучно прирівнював Ліберальну партію до комуністів. Одним з його улюблених гасел було: "Небо - синє, пекло - червоне" ("Le ciel est bleu, l'enfer est rouge"). Синій - колір Національного союзу, а червоний - лібералів.

На практиці його правління залишало статус кво: франкоканадці залишалися бідними, мало освіченими, замкненими у своїй культурі, але релігійними та франкомовними. Майже весь крупний бізнес належав англійцям. Англійська мова панувала у торгівлі, на виробництві, у рекламі, у банківській діяльності. Це була мова багатих.
Дюплессі закріпив це становища. Він вмів гарно маніпулювати почуттям національної гордості своїх виборців. А справжнім господарям він здавався гарантом стабільності.

5. Завтра була війна (1939-1944)

Квебекці ніколи не любили британських монархів. Їх справедливо вважали окупантами. Англійські канадці, навпаки, дуже любили своїх королів та королев.

Будь-яка війна, у якій брала участь Британська Імперія, супроводжувалася гаслами: "За короля! За Британію!". Так було з англо-бурською війною 1898-1901 років, із Першою Світовою... Так було і у 1939 році, коли Гітлер напав на Польщу.
Зрозуміло, що в квебекців такі гасла викликали щонайменш алергію. Вони бачили ситуацію так: "ми маємо битися за інтереси Англії десь на чужині". Війну з Німеччиною сприймали як суто європейський конфлікт, до якого Канаді немає справ.
Більш за все народ боявся обов'язкового військового призова - ніхто не хотів відправляти синів та братів вмирати за чужого короля.
Ця тенденція дещо змінилася, коли німці окупували Францію - у ті часи mre-patrie ще любили (особливо, освічені люди). Проте, до влади прийшов маршал Петен і оголосив Національну революцію. У французькій Канаді її сприйняли, як справжнє національне відродження (більшість тодішніх квебекців - і перш за все інтелектуальна еліта - вороже ставилися до ідей Французької революції 1789 року). Щодо Де Голя, його вважали легковажною людиною, чи навіть авантюристом.
Тобто, навіщо воювати? За кого? З ким?

Знаючи про таку ситуацію, федеральний уряд Канади на чолі з Мекензі Кінгом зв'язався зі старими друзями - квебекськими лібералами. Під час виборчої компанії ліберали обіцяли: ніякої примусової мобілізації не буде. На війну підуть тільки добровольці, та й те за добрі гроші.

Дюплессі обіцяв щось подібне, але його слова здавалися менш переконливими. Він звик до радіозвернень. Він натхненно імпровізував у прямому ефірі, вміло переконуючи слухачів у своїй правоті. Але у військові часи федеральний уряд ввів цензуру: текст промови треба було написати зазделегіть і узгодити з адміністрацією. Для Дюплессі такі методи роботи були просто неможливі. До того, він зробив кілька помилок. На одному з мітингів він був настільки п'яний, що наговорив щось занадто двозначне. Опозиційна преса відразу ж підняла шум.
Коротко кажучи, ліберали виграли. Їхній лідер Аделяр Годбу (Adlard Godbout) став прем'єр-міністром. А за кілько років федеральний уряд влаштував референдум щодо обов'язкової служби у армії під час війни. Більшість провінцій проголосувало за, а квебекці проголосували проти. Втім, все вже було вирішено, і тисячі молодих канадців та квебекців відправилися на фронт.

6. Шеф
У 1944 році Дюплессі повертається до влади. Починається другий, найдовший етап його правління. Моріс залишиться прем'єром до самої смерті. Він продовжує стару політику: націоналізм, захист традицій, карт-бланш для крупного (англо-американського бізнесу). Під виглядом боротьби з комунізмом, він бореться з профспілками. Під час страйку у місті Асбестос він не хитається вжити проти робочих силу.

Дюплессі проводить електрифікацію села. Силами крупних компаній починається засвоєння природних ресурсів Північного Берега Сен-Лорану (Cte-Nord).

Шеф міцно тримає владу. Церква допомагає йому. Взагалі, з церквою в нього склався цікавий симбіоз.

З першого погляду, Квебеком керують священики. Вони розповідають парафіянам як жити, за кого голосувати, скільки дітей мати. Церкви стояли на кожному кварталі. Щонеділі вони заповнювалися людьми. Якщо хтось не ходив до церкви, сусіди дивилися на нього косо. А священик робив недвозначне зауваження. Церква контролювала всі франко-канадські лікарні, всі франкомовні школи, коледжі та університети. Ректори університетів мали бути священиками. Кожен професор мав узгодити зміст свого курсу з представником церкви.

Церкві належали також дитячі притулки. Звідси й сумнозвісна історія з "сиротами Дюплессі": дітей, що народжувалися поза шлюбом, відбирали в матерів та відправляли до дитячих будинків. Але грошей на дитячі будинки не вистачало, тому скоро "незаконно народжених" почали відсилати... у притулки для божевільних. Дюплессі знав про це. І не зупинив процес.

Здавалося б, у Квебеку - теократичне суспільство. Проте не все так просто. У школах викладають монахи та монахині. Вони не отримують заробітної платні - лише їжу, одяг та дещо з книжок. Медсестри у лікарнях - теж монахині. Їм теж не треба платити з державного бюджету. Те саме - з благодійними установами. І це дуже економно для уряду. Дюплессі вміє рахувати гроші. Він дбає, щоб така система збереглася якнайдовше.

Ну а якщо якись священик забагато відкриває рота... Монсеньор Шарбонно (Charbonneau) був архієпископом Монреалю. Він походив з бідної сім'ї і дуже співчував простим людям. Під час чергового страйку він виступив на захист робочих. Дюплессі це не сподобалося. Він добився того, щоб Шарбонно понизили у статусі і перевели служити кудись далеко, у провінцію...

Моріс Дюплессі та Монсеньор Шарбонно, ще до сварки


7. Після нього...

Дюплессі помер у містечку Шеффервіль, яке народилося завдяки його політиці засвоєння півночі. Містечко було шахтарське - взагалі, Північний Беріг був багатий на корисні копалини. Шеффервіль, до речі, проіснував до початку 1980х років; потім шахти закрили і люди роз'їхались хто куди; тепер там коло 100 мешканців. Але мова не про те.

Під час ознайомчої поїздки прем'єру стало погано і попри зусилля місцевого лікаря він помер.
Його спадкоємець - Поль Сове - спробував розпочати реформи, але теж помер. У партії розпочалася боротьба за владу. Наступний шеф - і, як результат, прем'єр міністр - був обраний не за великі таланти і якості, а просто як "компромісний варіант". Він блискуче програв вибори 1960 року.

До влади прийшла оновлена Ліберальна партія під керівницьтвом Жана Лесажа. Розпочалися зміни, які потім отримали назву "Тихої революції". Церква відійшла спочатку на другий, а потім - на останній план. Лікарні, школи, університети, притулки було передано державі. Вчорашні монахині та монахи масово залишали свої ордени і ставали державними працівниками, зі стабільною зарплатньою і соціальними гарантіями. Чи не дивно, що майже всі архітектори Тихої революції отримали релігійну освіту? Що найактивнішими борцями за відокремлення церкви від держави були не заїжджі соціалісти, а монахи , монахині, священики різних рівнів?

Відкрилися нові університети. Поступити туди могли тепер не тільки діти багатих і не тільки люди пов'язані з релігією, а й пересічні громадяни. У той самий час, посилилася боротьба за місце французької мови у суспільстві і за національні права франкоканадців. Оскільки більшість "панів" були англійцями, а більшість робочих та селян - франко-квебекцями, ця боротьба супроводжувалася соціалістичними гаслами та ідеями. Традиційні цінності відходили. Для багатьох вони стали символом бідності та підкори.

Часи Дюплессі назвали тепер не інакше, як "Великі сутінки". Статую Дюплессі, зроблену після його смерті на замову Поля Сове, довго тримали у пивниці квебекського парламенту. Ніхто не наважувався ані встановити її, ані переплавити. Зрештою, наприкінці 1970х, її таки поставили біля Національної Асамблеї, де вона стоїть і до тепер. Та й те тільки після того, як хтось зауважив: "всі квебекські уряди останніх років бояться статуї Шефа!" 

 


Тиха революція (1960 - 1970)

Дюплессі помер рік тому. Його спадкоємець - Поль Сове - помер майже відразу після того, як зайняв посаду прем'єра. Наступний спадкоємець не викликав жодного ентузіазму.

Суспільство чекало на зміни. Підростало повоєнне покоління - так звані "бебі-бумери". Вони хотіли жити по новому: цікаво, забезпечено, достойно. Їм набридло бути бідними, набридло страждати. Їм не хотілося, щоб священик розповідав, що (не) одягати і скільки мати дітей (у традиційному , дюплессістському суспільстві жінка мала народжувати дітей без зупинки; якщо вона мала менш від десяти дітей, священик викликав батьків на бесіду і погрожував відлученням від церкви - у селі це дорівнювало соціальній ізоляції; а якщо жінка була занадто хвора... що ж, тим гірше для її здоров'я: все одно роби дітей; хоч помирай, але народжуй!)

Вони вже могли дозволити собі машини і телевізори. Вони бачили, що їхні американські та англо-канадські однолітки живуть цікавим життям. Що вони мають добрі школи та університети. Що вони отримують кращу платню. Займають високі посади - у бізнесі, у суспільстві.

А доля франкоканадця - важка праця за крихітну платню, злидні, бідність, закрите ізольоване суспільство... і церква, що втручається у кожний елемент життя. Без неї не можна зареєструвати дитину, вивчитися у школі, лікуватися, одружитися, бути похованим... Священик - головна людина у селі чи у кварталі міста. Його треба завжди слухатись. "Je suis n pour un petit pain" - казали цілі покоління квебекуа - водоносів та лісорубів. "Я народжений для "маленького хліба" ".

Вони були другим сортом на власній землі. Англійці використовували їх як дешеву робочу силу. У найкращих магазинах, ресторанах, готелях було заборонено розмовляти французькою. Навіть якщо і продавець і покупець були корінними квебекцями. У офісах крупних фірм не було жодного франкомовного. Єдиною робочою мовою бізнесу та промисловості була англійська. Реклама та оголошення на вулицях теж були переважно англійською. Особливо якщо йшлося про дорогі магазини та товари.

Тому гасло "Квебек для квебекців!" ("Qubec aux Qubcois!") мало досить конкретне значення.

У той літній день 1960 року тисячі громадян провінції зробили свій вибір: Ліберальна партія Квебеку під керівництвом Жана Лесажа прийшла до влади. Її гаслом було: "Час для змін". Слід зазначити, що у ті часи на виборчі дільниці приходили з бейсбольними бітами. Що виборців часто намагалися залякати, або підкупити. Що тиск з боку "Національного союзу" - партії покійного Дюплессі - був колосальний. І те, що ліберали всеж-таки виграли, каже багато...

Почалися зміни. Сукупність цих змін назвали Тихою революцією (Rvolution tranquille). До речі, цю назву вигадав не квебекуа, а саме англоканадський журналіст. У черговій статті він зауважив: у Квебеку відбувається "quiet revolution". Назва була дуже влучною.

Церква позбавлялася влади. Все менше людей ходило на служби. Журнали з релігійними назвами змінювали їх, ставали цілком світськими.

Мінялася уява про сім'ю. Якщо раніш жити разом не одружуючись вважалося чимось жахливим, то після Тихої революції це стало цілком нормальним явищем. Якщо раніш більшість сімей мало від 8 до 10 дітей, то покоління 1960х років мало три-чотири, а наступні - одного, двох, або взагалі жодну.

Почалася боротьба за національні права франкоканадців та за місце французької мови у суспільстві. З'явився рух за державний суверенітет Квебеку. А вже у 1967 році колишній міністр уряду Лесажа і колишній тележурналіст Рене Левек (Ren Lvesque) об'єднав кілька незалежницьких організацій у єдину політичну партію - Parti qubcois (Квебекська партія). У 1976 році ця партія прийшла до влади, протрималася там до 1986, потім повернулася у 1994 і знов пішла у опозицію у 2003. Вона влаштувала два референдуми щодо державного  суверенітету Квебеку - у 1980 та 1995 роках. Жоден не виграв.

З'явилися і власні терористи - Фронт Визволення Квебеку (FLQ - Front de libration du Qubec). Це була ліворадикальна організація - купка молодих хлопців та дівчат. Вони мріяли про революцію, в наслідок якої Квебек мав стати незалежною соціалістичною державою. Вони підкладали бомби у поштові скриньки багатих англійських кварталів, у шикарні готелі, на військові бази. За дуже рідким виключенням жертв не було. Проте 5 жовтня 1970 Фронт викрадає британського дипломата James Richard Cross, а 10 жовтня - квебекського міністра труда П'єра Ляпорта (Pierre Laporte). Останнього потім вбивають. Федеральний уряд - а точніше, прем'єр-міністр Канади П'єр Еліот Трюдо (до речі, сам квебекуа і - у юні роки - сепаратист) - вводить у Квебеку військовий стан. На вулиці міст виходять війська. Сотні людей, що симпатизували сувереністам, було заарештовано без звинувачень. Для тихої демократичної Канади це було страшною подією. Проте, такі міри виявилися ефективними: з FLQ було покінчено. Найактивнішим членам дозволили виїхати на Кубу, де Фідель Кастро зустрів їх, як героїв. Всі ці події отримали назву Жовтнева Криза (Crise d'octobre).

Подальша доля підпільників склалася по різному: за багато років дехто повернувся до Квебеку та зайняв помітні державні посади.

Але у більшості випадків боротьба за національну гідність носила цілком мирні форми. На приклад, не можна не згадати Жан-Поля Дебьєна (Jean-Paul Desbiens) та його книгу "Insolences du Frre Untel " ( " Frre Untel" - дослівно - "брат Такий-то"; "брат" - у сенсі, монах, що працює у школі; вчитель). У цій книзі - майже анонімній - він критикує якість французької мови у Квебеку. Він вживає термін "жуаль" (joual) - груба примітивна мова неосвічених людей. "Але це не тільки мова, - зауважує він. - Жуаль - це спосіб життя". Бідна, зіпсована англіцизмами мова до добра не доводить. Але чому ми так говоримо? - каже він. І починає аналізувати систему навчання. Брат "Такий-то" - який сам був монахом і викладав у провінційній школі - робить висновок: треба міняти систему. Вона архаїчна, неефективна і не здатна до змін. Він пропонує зробити освіту світською.

Після перших публікацій, Брат "Ентель" отримує море листів від колег - монахів та монахів, що викладають у школах. Вони погоджуються з ним. Деякі йдуть ще далі. Одна монашка скаржиться на ситуацію навколо церковного навчання: скільки разів  сестри мали перервати блискуче  навчання тільки через те, що на їхніх університетських курсах не було іншої сестри, яка могла б за ними слідкувати? Щоб пояснити, про що йдеться, треба зауважити, що у ті часи членство у ордені було для багатьох чи не єдиним шляхом до університетських знань...

Чимала з ідей Брата було втілено у життя після створення Міністерства Освіти Квебеку. Минуло більш ніж 40 років з першої публікації "Insolences du Frre Untel" . Жуаль ще й далі існує - особливо у далеких селах та у бідних районах. Проте загалом якість французької мови у Квебеку значно покращилася.

Назрівали реформи. У Квебеку було створено Міністерство Освіти, якому передали університети, коледжі та школи (раніш всім цим займалася церква). Лікарні було передано Міністерству охорони здоров'я. Сотні монахів та монахинь залишали свої ордени та поступали на державну службу. Вони продовжували викладати та допомагати хворим, але тепер отримували за це гідну заробітну плату. Уряд націоналізував виробництво електроенергії - компанія Ідро-Квебек (Hydro-Qubec) стала державною.

Все це вимагало грошей. Уряд мав позичити гроші. Щоб повертати борги - чи хоча б сплачувати проценти - треба було запровадити нові податки. Наступні уряди мали продовжувати цю тенденцію, і сьогодні у Квебеку - найвищі податки у Північній Америці. А борг продовжує зростати...

Після виборів 1966 року до влади повертається Національний союз. Його гасло: "Рівні права, або незалежність" ("galit ou indpendance"). Тобто, або Канада визнає національні, соціальні і політичні права франкомовних квебекців та провінції взагалі, або - незалежність Квебеку. Проте, це було лише гасло: уряд не прагнув незалежності.

Завдяки Тихій революції тисячі пересічних громадян отримали можливість вчитися в університетах. Раніш це могли собі дозволити або діти багатих, або монахи та священики. Старих університетів вже не вистачало. Тому у 1968 році було створено нову університетську мережу - знаменитий Квебекський університет (Universit du Qubec), що має філіали чи не у кожному помітному місті провінції.

Не можна не згадати візит до Квебеку у 1967 році генерала Де Голя - тодішнього президента Франції. Виступаючи перед монреальцями, Де Голь закричав: "Хай живе Квебек! Хай живе вільний Квебек!" ("Vive le Qubec! Vive le Qubec libre!"). Це було очевидною підтримкою сепаратистів. Фраза наробила шуму, а англоканадська громадськість ще й далі сприймає її, як початок незалежницьких прагнень квебекців. Вони перебільшують заслуги генерала: ми вже бачили, що сувереністські рухи існували з початку 1960х років, задовго до візиту Де Голя.

У квітні 1970 - як раз перед Жовтневою Кризою - ліберали під керівництвом Робера Бурасса (Robert Bourassa) повертаються до влади. Вони керуватимуть Квебеком до 1976 року, і навіть встигнуть прийняти перший серйозний закон про захист французької мови (1974). Потім їх змінить молода і енергійна сила - незалежницька Квебекська Партія, під проводом Рене Левека. Але це - тема наступної глави.


Боротьба за суверенітет

Ідеї незалежності Квебеку існували давно. Можна, на приклад, пригадати Повстання Патріотів. Потім, у 1930ті роки, ідею незалежності захищав абат Льонель Гру (Lionnel Groulx) - квебекський історик і націоналіст. Він  передбачав створення у Квебеку "Французької держави" (tat franais). Цю думку поділяли деякі інтелектуали - щоправда, нечисленні. Вони мріяла створити на берегах ріки Сен-Лоран нову незалежну - Лорантіну (la Laurentine).

Під час Тихої революції ідея незалежності отримала багато нових прихильників -  від революціонерів-терористів з FLQ, до відносно поміркованих Зборів за національну незалежність (Rassemblement pour l'indpendance nationale (RIN)) і зовсім вже тихих і врівноважених прихильників "суверенітету-асоціації" - тобто, автономної держави у вільному альянсі з рештою Канади. Рух за суверенітет-асоціацію (Mouvement Souverainet-Association (MSA)) заснував Рене Левек (Ren Lvesque) - колишній тележурналіст, а потім - міністр в уряді Жана Лесажа. Він вийшов з Ліберальної партії Квебеку, коли та остаточно відмовилася виступити за суверенітет. У 1968 році Левек об'єднав більш-менш помірковані сувереністські рухи у єдину політичну силу - Квебекську партію ( Parti qubcois). У 1976 році Квебекська партія вперше прийшла до влади.

Це була велика подія. В багатьох квебекців - навіть федералістів - було враження перемоги: бачите, і ми чогось варті. У англомовних громадян Квебеку навпаки було враження трагедії: до влади прийшли не просто націоналісти, а переконані сепаратисти.

Почалася боротьба за національне відродження.

У 1977 році було прийнято знаменитий "Закон 101" - Хартію французької мови. Відтепер, всі вивіски мали бути французькою. Англійські написи можна було додавати лише за умов, коли їхній розмір менший від розміру французьких. Всі магазині, фірми, ресторани мали надавати послуги французькою, якщо того вимагав клієнт: до того, франкомовний покупець часто чув відповідь "I don't speak French!". Всі практикуючі лікарі мали скласти іспит на знання французької. Робочою мовою крупних та середніх фірм мала бути французька.Право на безкоштовні англійські школи мали тепер тільки ті діти, чиї батьки самі колись ходили до англійської школи у Квебеку. Всі інші - квебекуа та іммігранти - мили віддавати дітей тільки до французьких шкіл.

Чи треба казати, що англоканадці вважали цей закон "фашистським"? Тисячі англомовних мешканців Квебеку (у тому числі, чимала українських та інших іммігрантів)  переїхали до інших провінцій. Головні офіси багатьох крупних компаній переїхали до провінції Онтаріо. Якщо раніш фінансовим та економічним центром Канади вважався Монреаль, то тепер їм стало Торонто.

На тих англомовних, хто залишився, чекав новий сюрприз: референдум щодо суверенітету-асоціації 1980 року.

Референдум було програно у значній мірі завдяки втручанню канадського прем'єр-міністра П'єра Трюдо (Pierre Trudeau), який пообіцяв реформувати канадську конституції з тим, щоб надати Квебеку гідне місце у оновленій федерації. Нову Конституцію і справді  прийняли - і 1982 році - але Квебек нічого не виграв від запропонованих змін. З тих пір, жоден квебекський уряд - хоч сувереністи, хоч федералісти - не визнав Конституцію 1982 року.

Під час референдуму 1982 року за суверенітет висловилося 40% виборців, проти - 60%...

Уряд Рене Левека кинув гасло: розбудуємо наш Квебек. За його підтримкою тисячі квебекуа стали власниками маленьких підприємств. Пересічні франкоканадці Квебеку почали багатіти. Якщо раніш слово "бос" фактично дорівнювало слову "англомовний", то тепер у квебекуа з'явилися власні кадри.

З негативних наслідків правління Левека слід зазначити майже безконтрольну гегемонію профспілок. З потрібних організацій, що мають справді покращити життя робітників та службовців, вони перетворилися на монополістичні самодостатні структури, які мають потужне лобі і з якими не ризикне сперечатися жоден політик. Систему, що склалася тоді, інколи називають "псевдо-соціалізмом"...

Квебекська партія протрималася при владі до 1986 року. Потім знов повернулися ліберали. Вони розпочали переговори з федеральним урядом та іншими провінціями щодо статусу Квебеку у Канадській конфедерації. Квебекський уряд вимагав широкої автономії. Інші провінції не розуміли, за що Квебеку такі привілеї. Хіба не всі провінції однакові? Вони не могли зрозуміти, що у Квебеку давно вже склалася своя окрема нація і навіть національність, яка за мовою, культурою та менталітетом відрізняється від решти канадського населення.

У 1987 році канадські провінції підписали Домовленість Озера Міч (Accord du lac Meech), за якою Квебек мав визнати Конституцію 1982 року і, натомість, отримати більшу автономію. Проте, парламенти провінцій не ратифікували цю домовленість. У відповідь, частина квебекських депутатів федерального парламенту створила нову партію - Квебекський блок (Bloc qubcois), яка мала захищати інтереси Квебеку на федеральному рівні і водночас сприяти його незалежності.

У 1992 році було підписано Шарлоттаунська Домовленість (Accord de Charlottetown ), який було винесено на всеканадський референдум. Виявилося, що умови цієї домовленості нікого не влаштовують. Квебекуа вважали, що їм пропонують замало, решта Канади - що забагато. Не дивно, що під час референдуму - який відбувся 26 жовтня 1992 - більшість канадців та квебекців проголосували проти, щоправда - з різних причин.

Для Квебеку ці події були шоком. В квебекуа складалося враження, що решта Канади ні за яких умов не визнає їхнє право на автономію.

Квебекська партія виграла вибори 1994 року і повернулася до влади. 30 жовтня 1995 року у Квебеку відбувся новий референдум - цього разу щодо незалежності.

Цей референдум майже вдалося виграти. 49.41% виборців проголосувало "За": для перемоги не вистачило менш ніж 1% (всі тоді були згодні з тим, що для перемоги достатньо 50% + 1 голос). Можна собі уявити, наскільки розчаровані були сувереністи...

Стало відомо, хто як голосував. За проголосувало 60% корінних квебекуа, проти - 40%. Зрозуміло, що всі англо-квебекці голосували проти. Більшість громадян іншого походження - українців, італійців, євреїв, греків, китайців - також проголосувала проти.

Передбачаючи такі тенденції, федеральний уряд штучно прискорив процес видачі канадського громадянства іммігрантам, що мешкали у Квебеку. На передодні референдуму у провінції з'явилося коло 40 тисяч нових виборців. Кажуть, що це приблизно та кількість голосів, якої не вистачило для перемоги. Частина цих людей взагалі не знала французької. Інші мали достатньо хибну уяву про історію та культуру Квебеку. Решта просто не бачила ніякої особистої вигоди у відокремлені від Оттави. Виключення складали одиниці.

Також перед референдумом федеральний уряд влаштував за державний кошт у Монреалі пишне "Свято любові" ("Love-in") решти Канади до Квебеку. Маніфестантам з інших провінцій оплачували авіаційні білети та проживання.

Після референдуму, прем'єр-міністр Квебеку Жак Парізо (Jacques Parizeau) звернувся до розчарованого натовпу: "Ми програли через що? Через гроші та етнічні голоси!"

Висловлювання було сприйнято як расистське. Опоненти доводили, що некорінні квебекці не зобов'язані голосувати за незалежність, що сувереністи самі не зуміли їх  загітувати, що франкомовне суспільство недостатньо їх інтегрувало. Натомість, прихильники Парізо казали: але ж це правда - понаїхали до нас і голосують проти нашої незалежності!

Дуже мало хто помітив, що йшлося про елементарну маніпуляцію інформацією - швидше за все, навіть підсвідому. Корінні квебекці складали 83% населення провінції. Якби абсолютна більшість з них прагнула до суверенітету, жоден "чужинець" не міг би їм завадити. Проте, тільки 60% з них голосувало за незалежність. 40% нащадків колоністів Нової Франції голосувало проти створення власної держави.  Це майже половина. Звісно, легше звалити вину на "некорінних", аніж сказати собі правду: справжня причина поразки - недостатній патріотизм "своїх".

Слова Парізо, наче лакмусовий папірець, показали стару франкоканадську проблему. Ще наприкінці ХІХ століття письменник Луї Емон (Louis Hmon) у своєму романі "Марія Шапделен" ("Maria Chapdelaine") писав:
"Коли франкоканадці говорять про себе, вони завжди кажуть "канадці", не більше; і всі інші народи, які заселили після них країну аж до Тихого океану вони називають за їхнім походженням: англійці, ірландці, поляки, росіяни, не припускаючи жодного моменту, що їхні [іммігрантів] діти, навіть народжені у країні, можуть також претендувати на назву "канадці". Цей титул вони [франкоканадці] залишають собі цілком природно, без наміру образити [...]"

Якщо замінити слово "франкоканадець" на "корінний квебекуа", а слово "Канада" на "Квебек", то отримаємо достатньо точний опис теперішньої ситуації. У уяві пересічного квебекця "ми" і є "вони". "Вони" можуть бути добрими, ввічливими, працьовитими, прекрасними людьми, але це завжди "вони", навіть якщо народилися у Квебеку. Мало хто з квебекуа щиро назве словом "квебекуа" грека, італійця чи єврея, чиї предки приїхали сюди 50 чи 100 років тому. І мало хто з "некорінних" громадян Квебеку народжених у цій провінції назвуть себе "квебекуа". Хіба що жартома...

Протягом десятиліть в франкоканадців не було ніякої змоги інтегрувати новоприбулих іноземців у своє середовища. Захищаючись від асиміляції, цей народ закрився від сусідів, залишивши з ними лише ділові стосунки. З одного боку бідне, консервативне та ізольоване франкоканадське суспільство не притягало до себе іммігрантів. З іншого, якщо якись "чужинець" і хотів інтегруватися, його інстинктивно відштовхували. Виключень було дуже мало.

Ще до війни один священик помітив, що іммігранти не мають іншого виходу, як інтегруватися до англомовного суспільства. Він звернув на це увагу співвітчизників, але в тих були більш важливі проблеми. Ситуація почала мінятися після Тихої Революції, особливо, коли народжуваність впала , а імміграція збільшилася. На якись час Монреаль ризикував стати переважно англомовним містом... І це, до речі, була одна з причин прийняття Хартії французької мови. До того, вперше з часів Нової Франції, франкомовні відчули себе господарями у Квебеку. А господар має дбати за все - у тому числі й за інтеграцію іммігрантів.

Проте, процес інтеграції проходить дуже повільно, і формула "ми" та "вони" існує дотепер. Хоча, коли бачиш, скільки навколо мішаних шлюбів, і як швидко францизуються останнім часом діти новоприбулих, починаєш сподіватися, що колись словом "квебекуа" називатимуть не тільки тих, чиї предки приїхали сюди 300-400 років тому.

Після своєї промови Парізо мав піти у відставку. Його спадкоємці не знали, що робити. З одного боку, головна мета Квебекської партії - суверенітет Квебеку. З іншого, для суверенітету потрібно виграти референдум. Враховуючи, що два референдуми вже програно, третій мав почекати. Сувереністи не мали права програти ще й його. Треба було обрати момент, коли перемога не викликатиме жодного сумніву. Проте, опитування не додавали оптимізму. Лідери партії мислили приблизно так: "За останнім опитуванням суверенітет підтримує 40% населення; що треба зробити, щоб підняти цю цифру до 51%?" Однозначної відповіді не було.

Партія очікувала сприятливих умов для референдуму. А поки що намагалася більш-менш вирішити поточні проблеми Квебеку. Це не завжди вдавалося. Зрештою, народові набридла така ситуація і у 2003 році до влади прийшла Ліберальна партія Квебеку.

Суверенітет Квебеку ще й тепер залишається мрією багатьох людей. Проте, майже всі розчаровані у традиційних сувереністських партіях, які звинувачують у відірваності від реального життя. Квебекська партія все більше нагадує клуб старіючих борців за незалежність, які так довго за неї боролися, що вже й забули, навіщо їм це було потрібно і що робити після неї...

Квебек сьогодні...

Сьогодні Квебекське суспільство знаходиться у кризі. Стара соціал-демократична модель, що діяла у провінції з 1970х років вже не працює. Медицина - не у найкращому стані. Не вистачає лікарів, медичних сестер, а головне - фінансування. Медицина у Квебеку безкоштовна. У 1970-1980ті роки впала народжуваність. результат - старіння населення. А значить - все більше людей звертається до лікарів і все менше працює і сплачує податки, які дозволили б утримувати лікарні у робочому стані.

У Квебеку - найдешевша вища освіта у Північній Америці, але на це також вже немає грошей. Так само не стає грошей на інші соціальні гарантії. Провінція фактично живе у кредит: Борг квебекського уряду перевищив 117 мільярдів доларів. Відсотки, що їх треба сплачувати, складають все більшу частину бюджету.

Профспілки почуваються господарями. Будь-яка спроба реформ зустрічає хвилю страйків і громадських протестів. Захищаючи і без того вже непогані умови роботи своїх членів, профспілки фактично б'ють по добробуту пересічних громадян. Саме працівники приватного сектора, які мають тижневу відпуску на рік та не дуже високу зарплатню, страждають від страйків водіїв автобусів (що мають зарплату випускника університету), викладачів університетів, вихователів дитячих садків, та інших членів потужних профспілок. 

Старіння населення народжує й іншу проблему: потрібні робочі руки. Треба замінити тих, хто йде на пенсію. Треба, щоб було кому сплачувати податки. Треба, щоб хтось доглядав за старшими людьми. Яке рішення? Імміграція.

Але хто такі іммігранти? Чи сприймуть вони квебекську культуру? Чи вивчать французьку (адже роботу, у принципі, можна знайти навіть з самою англійською)? Політика мультикультуралізму призводить до того, що замість гармонічної інтеграції новоприбулих відбувається "геттизація" населення: російськомовні монреальці переконані, що корінні квебекці складають "10% населення"; квебекці поза Монреалем взагалі не підозрюють про існування "російськомовної громади"; китайці не знають, що робиться у гаїтян, гаїтяни - у пакистанців, пакистанці - і латинос, латинос - у арабів, араби - у євреїв, євреї - у українців, українці - у китайців і так далі. Щодо квебекців, то десь половина з них досить відносно уявляє собі різниці між румуном і в'єтнамцєм. 

З одного боку, мусульманські студенти та робітники  вимагають спеціальних приміщень для молитв і особливого розкладу під час Рамадану. З іншого - реакція мешканців містечка Ерувіль (Hrouxville), які прийняли "Правила для іммігрантів", що хотіли б в них оселитися. Мешканці ніколи не бачили іммігрантів і знали про них виключно з газет. Тому "Правила" вийшли й сумними, й смішними. Іммігранти не хочуть селитися у регіонах - там майже немає кваліфікованої роботи.

Тут ми виходимо на інакше проблему? Квебек складається з Монреалю, міста Квебек і "регіонів" (сел та маленьких містечок). "Регіони" розкидані по величезній території. Колись вони жили за рахунок сільського господарства, рибної ловлі, шахт, заводів... Тепер сільське господарство стало не вигідним, рибна ловля - також, шахти вичерпали свої ресурси, а заводи і фабрики переносять до Китаю та Латинської Америки. У регіонах безробіття. Плюс - проблеми з соціальними структурами та медичним обслуговуванням. Молодь мусить переїжджати до Монреалю та Квебеку. В решти враження, що про них забули. І справді - політики згадують за "регіони" тільки напередодні виборів. І забувають за них відразу після оголошення результатів. У "регіонах" живе десь половина населення провінції...

Але головна, можливо, проблема - національна ідентичність. Тут також криза досягла свого апогею. Традиційно, квебекська національність формувалася навколо двох чинників: католицької релігії та французької мови. У 1960-ті роки квебекці залишили церкви (на це були свої причини). Тепер церковна термінологія вживається як лайки, а Великодній піст - лише привід для жартів.

Залишається французька мова. Тривалий час цього чинника ставало: майже всі, хто тут розмовляв французькою, були або корінними квебекцями, або новоприбулими французами та бельгійцями (які швидко змішувалися з франкоканадцями). Тепер все складніше. У світі - коло 200 мільйонів носіїв французької мови. Що спільного з квебекцями має "свіжий" іммігрант з Конго - франкомовний і, до речі, католицький? Чи франкомовний мусульманин з Рабату або Касабланки? Чи румун, що вивчив французьку як іноземну? Чи перуанець, що оволодів французькою у Монреалі, на вечірніх курсах? Всі вони, може, й добрі люди. Всі вони, можливо, люблять Квебек. Дехто з них, можливо, знайомий з квебекською культурою та історією. Дехто знає і те і інше краще від корінних квебекців. Але чи є вони квебекцями? А їхні діти? 

А ще точніше - що таке "справжній квебекець"? Що таке "квебекська культура"? "Хто ми"? Чи є ми християни? Якщо так, то "чому ми не ходимо до церкви"? А якщо не християни, то що відповісти мусульманам, сикхам чи ортодоксальним євреям?

З національною ідентичністю пов'язана проблема незалежності. Ідеї самостійної квебекської держави існували вже давно. У 1976 році вибори виграла Квебекська партія, яка ставила за мету суверенітет Квебеку. Було два референдуми за незалежність: перший у 1980, другий - у 1995. Обидва програли. На останньому, для перемоги не стало лише 1%. За незалежність проголосувало 49% населення. Деякі націоналісти звинуватили у поразці іммігрантів та їхніх нащадків (які дійсно, у більшості, голосували проти). Проте таке звинувачення - омана самих себе: тільки  60% корінних квебекців проголосувало за незалежність. 40% нащадків Нової Франції проголосувало проти створення власної держави. 

Квебекці хочуть захистити мову, культуру, національну ідентичність (хоч і не здатні ще її визначити). Вони хочуть поваги та визнання від англоканадців. Хочуть бути господарями на власній землі. Водночас, вони хочуть жити у добробуті і відчувають, що заскора незалежність може викликати економічні проблеми і знизити рівень життя. Найкращим виходом могла б бути автономія...

Як і завжди, криза супроводжується недовірою до старих політичних партій та ідеологій. Квебекцям набридли бійки між ідейними федералістами та радикальними сувереністами. Вони хочуть реального вирішення повсякденних проблем. Тому на виборах 26 березня 2007 року стільки людей проголосувало за Маріо Дюмона (Mario Dumont)  та його партію - Демократичну дію Квебеку (Action dmocratique du Qubec). Молодий політик просто казав виборцям те, що вони хотіли почути: менше бюрократії, автономія і ніяких поступок релігійним меншинам...

Проблеми сучасного Квебеку дуже добре відображені у прекрасному фільмі "Нашестя варварів" ("Invasions barbares"). Справді, суспільство на перепутті...

 

Євген Лакінський (Eugene Lakinsky), 2000-2007