Зайці

Дякую Тамарі Злобіній (http://zumka.livejournal.com/), адже саме її малюнок надихнув мене на це оповiдання.

-------------------------
1975 рік. Серпень.
-------------------------
- Не треба туди йти!
- Чому, Настя?
- Не знаю. Просто передчуття.
- Ну, це не серйозний аргумент.
- Я кажу, не треба. Не треба, Вітя...

-------------------------
Зі щоденника групи Віктора Осташенка (студентський туристичний клуб Харківського університету)
-------------------------
11 серпня. Маршстрибок відміняється. Ми загубили Олену. Вона йшла попереду групи й значно відірвалася. Ми її вже не бачили.
10:30. Командир кілька разів покликав на неї. Відгуку не було. Він зупинив групу й побіг у перед шукати на Олену. Чекаємо.
11:15. Командир повернувся. Каже, що так далеко вона не могла зайти. Треба повертатися й шукати на неї.
11:30. Вирішили зробити днівку сьогодні. Познiмали рюкзаки. Хлопці розбилися на групи й відправляються
на пошуки. Дівчата залишаються у таборі. Намети поставимо ввечорі.

-------------------------
1975 рік. Серпень.
-------------------------
- Куди вона могла подітися? - сказала Оксана.
- Краще нам цього не знати. Й ніколи не дізнатися.
- Ти що?! Що ти маєш на увазі?!
- Так, нічого.
- Скажи!
- Ти все одно не повіриш.

-------------------------
Зі щоденника групи Віктора Осташенка (студентський туристичний клуб Харківського університету)
-------------------------
11 серпня (вечір). Групи повернулися ні з чим. Обшукали все, що можливо. Не знаємо, що й робити. Завтра спробуємо продовжити розшуки.
-------------------------

12 серпня. Пропав Андрій. На сніданку його не було. Сусіди по намету кажуть, що він встав десь у ночі та вийшов. Не повернувся. Чергові встали десь біля шостої. Вони його також не бачили.
Починаємо тотальні розшуки.

-------------------------
12 серпня (обід). За домовленістю, всі пошукові групи повернулися у табір о 12:30. Ігор та Антон заблукали - повернулися у першій годині. Сергія та Свєти ще й досі нема.
14:00. Командир та Дмитро вийшли по слідах загублених. Наказали чекати. Заборонили залишати табір.

16:00. Командир та Дмитро не повернулися. Не знаємо, що й робити...
17:00. Ніхто зі зниклих не повернувся.

-------------------------
1975 рік. Серпень.
-------------------------
- Кажи все що знаєш, - сказала Оксана. - Всі це мають знати.
- Добре... - Настя підсіла ближче до вогнища.
Всі дивилися на неї.
- Моя бабка - з цих місць. Вона часто переказувала мені тутешні легенди.
- Нам зараз не до казок, - перервав Антон.
- Як хочете...
- Ну вибач.

-------------------------
Зі щоденника групи Віктора Осташенка (студентський туристичний клуб Харківського університету)
-------------------------
12 серпня (вечір). Ніхто не повернувся. Завтра йдемо до найближчого населеного пункту (Вел. Зайцівка) й викликаємо міліцію.
Настя переказала тутешню легенду, їй її розповідала бабуся. "Тут живуть величезні зайці. Вони сплять у печерах під землею. Раз на 30 років вони прокидаються й піднімаються на поверхню. Їдять вони людське м'ясо. Вони залишаються не поверхні, аж поки не наїдяться. Аж потім повертаються під землю."
Дурна казка. Але у таких умовах починаєш інакше ставитися до різних байок.

У всякому разі, завтра перериваємо похід.

-------------------------
1975 рік. Серпень.
-------------------------
- Ти мені теж не віриш? - запиталася Настя.
- Не знаю... - Оксана перегорнула вугілля. - Я зараз у все повірю.
- Віриш, чи ні?
- Ну.. вірю.
- Тоді треба щось робити.
- Але що? Що ми можемо?
- Перш за все, треба бути на сторожі. Й триматися разом.
- Добре...
- І ще. Є дещо, що я їм не сказала.
- Що це?
- Зайці можуть перетворюватися на людей.

-------------------------
Зі щоденника групи Віктора Осташенка (студентський туристичний клуб Харківського університету)
-------------------------
13 серпня (перша година ночі). Повернувся Вітя. Першими його побачили Настя та Оксана (вони залишилися біля вогнища, коли всі пішли спати). Закричали й розбудили всіх.
Виявилось, що ми даремно хвилювалися.
А все було дуже просто. Олена відірвалася від групи, впала й зламала ногу. Без ускладнень. Її підібрали місцеві й відвезли до шпиталю. А попередити нас вона не могла. Андрій, як виявилося, був в неї закоханий. От і вирішив розшукати. Нікому нічого не кажучи. Теж лицар знайшовся! Але, радше, Дон Кіхот, бо й сам заблукав у лісі і ледве вийшов до села. Сергій та Свєта ("тільки не падайте!") у міліції, за "аморальну поведінку" ("Не знаю, як їм вдалося знайти отой піонерський табір, й як вистачило розуму зайнятися цим у 30 метрах від його паркану!"). Ну а Дмитро попав у мисливський капкан. Довелося бігти до села, кликати на допомогу, потім проводити до лікарні...
Тобто - збіг обставин. Як завжди - все моє цілком матерiалiстичне пояснення. Й ніяких там "зайцiв-людожерів".
Все, годі! Лягаймо спати!

-------------------------
1975 рік. Серпень.
-------------------------
- Ти здуріла!
- Ти бачила його очі?!
- Настю, ти божевільна. Зараз, коли все стало на свої місця...
- Не стало.
- Та годі!
- Повір мені, не лягай зараз спати. Сховаймося.
- Облиш...
Звук був різкий. Так ніж входить у кавун. Так зуби вгризаються у м'ясо. Й відразу ж - вигуки болю й страху.
- Біжимо! - сказала Настя Оксані.
Вони сховалися за кущі.
Дерева розступилися. Зайці виходили на галявину. Їхні очі світилися кривавим полум'ям. Короткими кігтистими лапами вони розривали намети, хапаючи сонних людей. Зайці тягнули їх до рота. Велетенські зуби жували "їжу".

За десять хвилин все було закінчено. На місці, де тільки що стояв табір залишилися уривки від наметів й кілька калюж крові.

-------------------------
2005 рік. Травень.
-------------------------
- Тобі б, Степане, романи писати. Бажано, фантастичні.
- Слухай, в нас є факти. Туристична група зникла повністю, безслідно. Розслідування нічого не дало.
- То й не треба нічого вигадувати. До речі, звідки в тебе цей щоденник?
- З міліцейських архівів. До речі, хочеш дослухати мою версію подій?

-------------------------
1975 рік. Серпень.
-------------------------
Оксанині очі були широко розкриті. Вона була у шоцi.
- Добре, що нас не помітили, - сказала Настя.
Оксана мовчала. Вона не могла говорити.
- Знаєш, - продовжила Настя, - Я була наймолодшою у родині. Мною завжди нехтували...
Оксана навіть не дивилася на неї.
- Коли ми сідали снідати, мені часто не вистачало м'яса. Це у перший раз, що я нормально поїм.
Оксана закричала. Настя швидко перетворювалася на зайчиху.

-------------------------
2005 рік. Травень.
-------------------------
Вони йшли парком.
- У твоїй версії багато чого не клеїться. - посміхнувся Микола. - По-перше: чому "зайчихою" була саме Настя?
- Бо це вона вперше запропонувала включити до маршруту Велику Зайцівку. Ще й наполягала на цьому. Я не дарма перерив архіви нашого турклубу.
- Ну, припустимо. Чому тоді вона весь час розповідає про зайцiв, та ще й застерігає командира, щоб не йшов тим шляхом?
- Слухай, хто з нас двох викладає психологію? Вона настільки хоче замаскуватися, що трохи переграє. Начебто весь час показує, що, мовляв, "я тут не до чого". До того ж, зверни увагу: про зайців вона каже на початку лише Оксані. Вже потім Оксана наполягає, щоб вона розповіла іншим. Вона й розповідає. Але так, щоб ніхто не повірив.
- Ну гаразд, гаразд. Головне питання: чому це твоя Настя жила у місті, вчилася в університеті, ходила у походи замість того, щоб спати "у печерах під землею"?
- Треба було добувати їжу. Вона була наймолодша, то її й відправили.Бачиш, як все було розраховано, - захоплено пояснював Степан. - Місцевих жителів чіпати не можна, бо про це б вiдразу ж дiзналася цiла округа. Та вони й не пішли б до того лісу, бо знають, що це небезпечно. То беремо групу людей з іншого регіону. Бажано - молодих (так смачніше). Бажано - матеріалістів (щоб не вірили у різні там "казочки")...
- Слухай, - сказав Микола із якимось азартом - а чому ти думаєш, що Настя приховала для собі на сніданок саме Оксану?
- Ну, це просто. Оксана ж була найповніша у групі.
- Зрозуміло... А навіщо ти мені все це кажеш?
- Я чув, що цим літом ти ведеш студентів у пішохідний похід у Полісся. Й перетинатимеш Великозайцівський район. Скажи мені, хто з учасників запропонував такий маршрут?
- Я, - посміхнувся Микола.
Степан побіг, але було вже пізно.
 

(c) 2005, Eugène Lakinsky

© Євген Лакінський (Eugene Lakinsky)